Є край, де гомонить сама луна,
Виблискує, мов дзеркало, відлуння
і відображень відголоски струнні —
Як хвилі золоченого руна.
Скарбниця дорогих самотніх слів,
Розсіяних у місячному полі —
Там час, як плугатар, іде поволі
На дзвін у кузні сивих ковалів
Вогонь надії в кузні не згаса.
Стучать, мов серце, молоти любові
По крапельках роси – відлуннях крові —
То з відображень постає краса.