Читать Сонячний промінь

Сонце стояло насеред неба і пекло добре, – як тільки може воно пекти в наших степах на межі між весною й літом. Навкруги не було ні деревця – рівний голий степ. Ще не покошена трава степова та буйні жита та пшениці блищали ясними кольорами під золотим сонячним дощем, брали очі. Але той, хто їхав оце тепер добре накоченим шляхом, не міг нічого того бачити. Густа хмара cipoгo в'їдливого пилу закривала від його все, лізла йому в вічі, у ніс, у вуха. Хоч буду в фаетоні піднято було – а може, й саме через це – подорожній ледве міг дихати.

– Чи скоро доїдемо? – спитався він нарешті у візника.

– А ось уже скоро! – відмовив кучер і махнув батогом на коні.

Коні побігли швидше, а подорожній почав дожидатися того «скоро». Захилившись у куточок, силкувався хоч мало небагато заберегти від пилу очі та ніс. А сам думав тим часом: «Ну, марою приїду до панів!»

Він їхав до Городинських, багатих панів, що мали тисячів із п'ять десятин землі, жили здебільшого на селі і тільки взимку, місяців на три, приїздили до губерніального міста, до того самого, звідки їхав і наш подорожній, студент останнього курсу історико-філологічного факультету, Марко Кравченко. Він цього року кінчав університета, і тільки деякі екзамени відсунено було на осінь. Старий пан Городинський надрукував у часопису оповістку, що бажає мати вчителя синові-гімназистові. Марко Кравченко приніс йому добрі рекомендації, і пан покликав його до себе на літо вчити хлопця, що не здав екзамену і восени мусив здавати його вдруге. Маркові, однак, треба було на літо кудись їхати, бо він з того тільки й жив і в університеті себе держав, що заробляв, учачи недотепних гімназистів. Се була важка робота. Встань уранці, біжи в університет, а вийшовши з його, поспішайся верстви за три до одного хлопця з третього класу реальної школи. Хлопець нерозумкий, ще й лінивий, учити його – лишенько; але що ж робити? – се давало Кравченкові десять рублів на місяць, а деякі його товариші робили те саме й за п'ять. Та і в його був ще другий учень – геть-геть аж на тому краї міста, – і той таки вже й за п'ять. Цими п'ятнадцятьма рублями на місяць він і жив усю останню зиму й весну – аж поки були університетські лекції. Звісно, того не дуже ставало на життя, часом доводилось не обідати, а живитися самим чаєм; але ж Марко Кравченко до цього вже звик. Чи таки ж йому, синові міського чоботаря, боятися того? Батько тягся з останньої копійки, щоб вивчити сина, посилав його до початкової школи, тоді віддав до повітової. Там побачили, що в Марка є голова, і порадили батькові віддати його до гімназії. Довго вагався батько (матері не було вже, – давно вмерла), довго думав, а далі сказав:

– Він же в мене один! Може, колись подякує.

І він оддав свого Марка до гімназії. П'ять років ще робив він з усієї сили, кладучи увесь свій заробіток на сина. Ні, не ввесь, бо хоч і не часто, а був і в його гріх; він іноді пив. Оце не п'є місяць, два, три, півроку, а там випив де в знайомого чарку-другу та й почав з того часу пиячити. Він пив день, два, три, іноді тиждень, часом і до дому на той час не приходячи. Та коли й приходив, то тільки ще більшого жалю завдавав своєму Маркові. Завсігди ласкавий до сина, він тепер плакав, ліз обнімати та цілувати його, узивав себе падлом, п'яницею та іншими такими ж назвищами. І так аж доти, поки падав знесилений додолу та й засипав на те, щоб завтра встати, піти похмелятися та й знову почати тієї ж.