– Ой, а Ви хто? – здивувалася Ганна, побачивши на порозі чоловіка років тридцяти, непоказного виду, у старому плащі, брудній в'язаній шапочці, із щетиною на обличчі.
– Вітаю, пані Ганно! Я – Ваш Принц НаБілому Коні! – зі щирим та добрим поглядом сказав чоловік і від нього повіяло дводенним перегаром.
– А де ж кінь? – посміхнулася вона.
– У ліфті сидить – чатує, щоб той не поїхав, – все також щиро відповів Принц, – Ганно, збирайтеся, ми негайно їдемо до мого палацу!
– Чому це я повинна з Вами кудись їхати? – стримано запитала вона.
– Так ти ж мене все життя чекала! Щоб я приїхав і забрав тебе!
– Ви себе з кимось плутаєте! – випалила дівчина та спробувала зачинити двері, але Принц встиг підставити ногу.
– Ганя, тільки не дуркуй! Я не маю часу на всі ці фіґлі-міґлі! Негайно вдягайся і поїхали!
– Та пішов ти! – нарешті вона змогла відштовхнути його і зачинитися.
– От стерво! – Принц вдарив кулаком у двері, – якого ж біса мріяла тоді!?
Не дочекавшись відповіді, повернувся і зайшов у ліфт.
– Якось грубо, не по-людськи ти з нею, сказав Білий Кінь.
– Та я хотів по-доброму, а вона он як… – з прикрістю процідив Принц.
– А я б тобі навіть відчиняти не став брудний якийсь, неголений, – Білий Кінь сплюнув на підлогу.
– Набридло все! Кожен день ці молоденьки дурепи, трясця його! І до кожної ще потрібно підхід знайти! А я вже вичерпав себе, розумієш, ви-чер-пав! Це років зо три тому я пожартувати і причарувати міг, а зараз… – Принц втомлено махнув рукою.
– Кінчати з цим треба, – сказав Білий Кінь і загасив недопалок об стіну.
– Та ти що?! Їх ще он скільки, а нас тільки двоє. Якщо не ми, то хто буде цим займатися?
– Гаразд, як скажеш! Кошти на дорогу є?
– У мене-то є, а в тебе?
– А я знову зроблю вигляд, що випадково потрапив до автобусу.
Принц вийшов з під'їзду, а за ним, кульгаючи, йшов Білий Кінь.
Останній рейс. Автобус був порожнім. Втомлений від баталій з пасажирами, кондуктор спав. Принц згаслим поглядом дивився у вікно і м'яв руками свою шапочку.
– Про що думаєш? – запитав Білий Кінь.
– Про вічне, – зітхнув Принц, не зводячи погляду з вікна.
– Та невже? – хмикнув Кінь, – ну звісно ж про вічне – про кохання. Про що ти ще можеш думати? – глузливо продовжив: – І кому воно потрібно, це твоє кохання? Поглянь на себе, на кого ти став схожий? Скільки панянок ти вже привозив до свого палацу? Сотню чи дві? І що? Ні, звичайно, спочатку все чудово: бал, віршики їм читаєш, пісні співаєш, бурхлива ніч… Але ж вони через місяць тікали від тебе, після того, як просили купити їм пральну машинку, а ти змушував їх прибирати у моїй конюшні…
– Багато ти розумієш, – огризнувся Принц, – втікали – то значить, не любили мене по-справжньому. Вважали: забере їх до себе Принц На Білому Коні і ось тобі щастя! А як сорочку мені випрати власними руцями, то куди їх кохання й дівається.
– А в конюшні навіщо прибирати змушував?
– Так смердить же твоє лайно на весь палац! Зрозумій, кохання повинно пройти випробування. А ці, як ти називаєш «панянки», злякалися перших труднощів. Я хоч і Принц, але мої біологічні потреби на цей статус уваги не звертають.