Вступне слово
Світ сповнений загадок та див, все це свідчить про те що людство ще не досягло піку своїх знань та можливостей, хтось прагне пізнання, а хтось – влади та ресурсів. Кожен бачить світ по своєму і прагне досягнути кращого, та щоб зрозуміти що для нас краще, що важливіше, нам спершу потрібно пізнати себе. Ця розповідь перенесе Вас в світ простого невдахи, який шукав своє місце в цім світі, торкнувся деяких світів, що приховані від нашого. Він би жив і далі простим сірим життям якби не втрутилось в історію його життя дещо жахливе і незвідане, лихо з інших світів.
Частина І
Загублений в часі
Хоч ця історія почалась ще задовго до появи на нашій рідній планеті першого представника людського роду, але краще б було розпочати з кінця, тобто з майбутнього, коли все закінчилось вже. Не тому щоб зробити цю подальшу історію нецікавою, а тому що саме тоді почалися пригоди героя цієї історії – оповідки…
Наші дні. Місцева друкарня непопулярної газети, головний редактор сидить за своїм столом і переглядає газети своїх конкурентів.
«Нам бракує сенсації », – подумавши таке він нюхнув аркуш паперу, потім нюхнув сигарету, потім ручку, олівець та враз задумався. Він сперся на спинку свого крісла та почав наспівувати мотиви улюблених пісень. Не встиг він доспівати до кінця приспів двадцять п’ятої пісні як зайшла секретарша і сказала: «Степане Васильовичу, до вас якийсь підозрілий чоловік, каже, що детектив, який розслідує одну застарілу справу, навіть показував посвідчення». Він кивнув їй рукою та головою і через 32 секунди скрізь двері почала просуватися якась постать, коли наполовину просунулась – притихла, повернулась назад і через 5 секунд повернулась тільки в капелюсі.
–
Можна? – спитав детектив, що зайшов та, знявши капелюх, кинув його з притаманною йому грацією на вішалку. Та капелюх відрекошетив від вішалки і влучив в секретаршу.
–
Як ви могли? – обурено запитала секретарша, підняла капелюх і спробувала кинути його теж на вішалку,думаючи, що в неї вийде краще. Капелюх відскочив від вішалки і влучив у Степана Васильовича.
–
Годі гратись в моєму кабінеті! – сказав Степан Васильович і сам почав цілитись капелюхом в вішалку.
–
Ваша правда, – сказав детектив, поспішно забираючи свій капелюх у головного редактора.
–
Дякую, Машо, можеш бути вільна, а я поговорю з нашим гостем, – сказав Степан Васильович секретарші, віддаючи капелюх сищику.
–
Ну тепер до діла, мене зовуть Петрунько Павло Сергійович, я розслідую одну резонансну справу і мені потрібно покористуватись вашим архівом.
–
Гаразд, тільки пообіцяйте, що якщо розкриєте злочин то дасте нам першим написати про вас у газеті.
–
Ну я персона скромна і байдужа до слави, але якщо ви вже надрукуєте про мене на першій сторінці то не зможу відмовитись від вашої пропозиції.
–
Згода.
Після цього головний редактор через секретаршу покликав відповідального архівами. Він з’явився через хвилину з якоюсь книгою в правій руці.
–
Знайомтесь, це душа нашого архіву, до речі ваш тезка, Павло, він проведе вас в архів.
–
Дуже вдячний, до побачення, – сказавши це детектив з архівником пішли туди куди їх послав редактор…. В архів.
В архіві було тісно вдвом і тихо, тому архівник Павло почав розмову.