Над урвищем гірської річки, щулячись від холоду, мовчки стояв легко одягнений чоловік. Хоча до краю провалля залишалося менше півкроку і будь-який невірний рух міг вартувати йому життя, його це зовсім не бентежило і не лякало. Навпаки, у цьому похмурому мовчанні відчувалися відчай і готовність ступити у темряву, звідки чувся рівний гуркіт річки.
Чорний силует чоловіка чітко вимальовувався у темряві на тлі синього снігу. Чоловік пильно вдивлявся у глибину бурхливого потоку, немов у цій чорній вені гірської річки хотів знайти відповіді на свої запитання.
Раптом він завмер, розкинув руки, підвів голову, спрямувавши погляд на небо. Його губи тихо шепотіли слова молитви. Це тривало зовсім недовго. Заплющивши очі, він нібито чекав, що звідти, зверху, йому зійде якийсь знак. Але небеса мовчали. Чоловік глибоко зітхнув, розплющив очі і подивився на зимове небо, як дивляться востаннє приречені на страту. Відповіді не було, і він, опустивши руки, сумно усміхнувся.
Зимове намисто яскравих мерехтливих зірок розсипалося по небосхилу. Тут, на висоті майже трьох тисяч метрів над рівнем моря, далеко від міської метушні здавалося, що до зірок можна дотягнутися рукою. Тишу цієї темної засніженої ночі порушувала тільки річка, що несла свої води звідкись із вершин гірського пасма Високих Татр.
Густі ялини, укриті товстою ковдрою незайманого снігу, спрямувавши свої піки-вершини високо в небо, стояли, підносячись над землею, немов змальовані зі старих різдвяних листівок. Безмісячна ніч приховувала красу гірських схилів, але при світлі яскравих зимових зоряних скупчень в імлі вгадувалася велич первісної гірської природи. Здавалося, що сюди цивілізація ще не дійшла і всі ці засніжені вершини і вікові ялини залишилися такими ж, як і двісті-триста років тому.